Розмова наживо

Сидів замислившись служивий
Під густим кленом у тіні.
Спостерігав я це наживо
І стало жаль його мені.
Як пес цепний із-під воротні,
Один в Дніпрі, подумав я.
Чому він тут і чом самотній,
І де дружина, де сім’я?
Можливо з ними розминувся,
Чи не здоровиться їм всім?
До нього чемно я звернувся
І з його дозволу присів.
Не дуже клеїлась розмова,
Бо він на неї не чекав
І я із нього кожне слово,
Немов кліщами зволікав.
Але ж дізнався мимоходом,
Немов з хреста Ісуса зняв,
Що він із Вінниці сам родом
І там вся мешкає рідня.
Що звідти в армію призвався,
Познав там щастя на всі сто,
Що весь Донбас пройшов – признався
Тоді, як ще було АТО.
А вже як армію покинув
І підігнав діла свої,
В батьківський дім привів дружину
І став очільником сім’ї.
А де сім’я, то там і дітки,
Такого щастя не минуть,
Тож і прийшлось на заробітки
З друзями в Данію чкурнуть.
– Там я дихнув на повні груди,
Майнули свіжі почуття,
Там красота, там живуть люди
І заробляють на життя. 
І друзі ті, хто мав сміливість,
Порозбрідались хто куди.
І в мене теж була можливість
Там залишитись на завжди.
Та все пішло, мов нарочито,
Не на рушаючи устав,
Приїхав я щоб відпочити
І тут застав воєнний стан.
А що в Дніпро дісталась віза,
То вже нач. мед. прислав сюди,
Не знаю, мабуть будуть різать,
Зі шлунком в мене не лади. –
І ніби щось його дратує,
Він сплутав Бахмут і  хомут:
– Боюсь, що трохи підрихтують
І знову кинуть на БахмУт. –
І аж поморщився бідняжка,
Немов ковил по серед нив,
І знов зітхнув він тяжко – тяжко,
Неначе тата схоронив.
На свій годинник подивився:
–Звиняй дідусю, час настав –
Схиливши голову, підвівся
І в бік лікарні похитав.
Уже за обрієм він скрився,
В очах повитий сліз плющем.
Та я ще довго в слід дивився
І тамував у серці щем.
                30.07.23р.