Як посварилися Данило i Гаврило

Я дивився на обох чоловіків і мені здавалось , що вони брати. Їх стосунки  - зразок справжньої дружби. Самі чоловіки  вважали себе гідними нащадками українського козацтва. Коли хтось забруднював русизмами рідну  мову, хлопцям не подобалось, вони відкрито ставали на захист рідної, а кривдники зневажались ними.
- Якщо в українську занесений  бруд, - казав Данило Гаврилович, - то це безумовно з російської. Навіть все те, що було споріднене часом, викликало огиду. Усе національне так захоплювало друзів, що вони ходили у вишиванках. До оселедців і шароварів  не доходило , але ж така думка , наче блискавка, торкалась їх свідомості. Змінились повсякденні теми розмов.
- Наші шляхи з росіянами ніколи не були спільними, - казав Гаврило Данилович.
- Так! Саме так,- підтримував друга Данило Гаврилович, не розумію,що це трапилось з великим Кобзарем, що він залишив нам у спадок оповідання,  написані російською мовою?
У їх лексиці   я помічав русизми і тоді навмисно починав розмовляти російською. Це їх дратувало і вони , як справжні філологи зверхньо направляли мене на « путь истинный». Будь яка інформація , що мала російські відтінки не цікавила нащадків славного козацтва.
Особливо помітним це було під час агресії Московії. Біда , якщо ви читаєте російські книги, слухаєте російські пісні. Це дорівнює зраді.
От і жили хлопці підтримуючи один одного. Негаразди не проходили повз них. Як справжні  патріоти, вони засуджували агресорів, а також тих , хто на їх думку підтримував супостата. Особливо ці питання розглядались в день народження Гаврила Даниловича. Засуджувалась війна, з якою прийшли  до нас «брати». Засуджували все, що спричиняло біль нашому народові. Кожна чергова чарка розпалювала ще більшу ненависть до ворога. Гаврило Данилович пригадував уроки історії  і з піднесенням говорив про українських  вояків. Гості слухали і гаряче аплодували ювіляру. Нарешті Данило Гаврилович проголосив тост, який на його думку повинен підтримати кожний присутній за столом.
- Чому б, Гаврило, - почав він, - твоєму синові не піти добровольцем на війну,- сказав він і зрадів народженій думці. Тиша охопила присутніх коли всі помітили , як змінилось обличчя ювіляра. Господар почервонів, як розпечений метал. Його тіло напружилось. Очі намагались залишити орбіти. Ось-ось станеться вибух і уламків не зібрати.  Гості відразу відчули початок бурі. Гомін замовк,але тиша була короткочасно.
- Що ти верзеш?! – господар хутко підвівся і затремтів -  що ти бажаєш моєму синові ? Геть з мого дому! Щоб я тебе тут  більше не бачив!...