Незручнi люди

Такі невгамовні, не заспокоєні, та незручні люди,
Ми для них завжди, але іншими вже й не будемо.
Сірі часи як густий туман, вогкі і слизькі,
Задушливі та неочікувані до долі людини,
Вони люблять непоказну безликість.—
Вперту, мов бик у плуг, мовчазну тварину.
Але ти шукаєш справжні лиця і руки,
Що вгамують, мов животворні краплини.
Сильних не люблять — вони не зручні,
Ними не можна керувати і гратися.
Вони чують себе, знають, чого гідні
І не готові від цього відмовлятися.
Усередині них впевненості якоря,
Якими вони міцно тримаються за долю,
За бажання жити без зайвого "бруду"
І бути щасливими завжди і всюди,
Всупереч обставин, та навіть неволі...
Усередині у них коріння міцне і живе,
Яке не можна вирвати або зруйнувати,
Як не зруйнувати їх моральні принципи,
Почуття власної гідності і віру в себе.
Сильні здатні витримати будь-яку правду,
Удари долі, тортури зрадою та обмовою,
І шторм зі своїх емоційних вихорів поодинці,
Бо з серцем і умом, їх діла, мають єдину мову.
Для самовпевнених та брехливих лицемірів,
Вони не зручні, бо не завжди глухі, та сліпі,
Ті, що виявляє брехню, — лакмус та гіркота,
І замість солодощів на десерт, — коле око,
Правда та, що крізь брехню проростає.
Вони сумні наче тіні, але не бояться болю,
Тому що переживши війну у власному серці
І пройшовши через особисте пекло — вільні,
Навчилися перетворювати рани на мудрість
І насолоджуватися життям, розуміючи
Шо те, що є, — то і є твоє, а вони не всесильні,
І якщо люблять, то любимих роблять щасливими,
І якщо кидають, то лише тих, що зайвий тягар —
Більше не складають бажання витрачати сили.
Не зупиняючись, продовжують жити
Без зайвих кайданів… жити далі,
Зберігши в серці красу та ніжність.
Нехай навкруги неспокійно та метушня, —
Кінець, то лише початок наступного дня,
Неспокій, то налаштування душі на потужне, своє,
Що має міцне коріння, те що справжнє, твоє.
Тому, коли здається, що час добігає кінця,
Вільно і глибоко дихай, в бік відштовхнувши мерця.
Там, де так тужно над прірвою долі дощить,
Як моторчик доказів, серце впевнено тупотить...
А потім, ще і ще... І здається на мить,
Що воно одвічно живе... і не болить.
І тому разом з сонцем впевнено полум'яніє,
Струною єдиною з ним в ритмі життя бринить.
Лише надія виведе з полону всепожираючого горя,
Лише кохання змусить в часи скрути далі жити...