Михаил Драй-Хмара 1889-1939 И вновь...

И вновь обугленными серничками
На серых стенах серым дням я счёт веду,
И без конца топчу тюремный камень,
И пью, и пью, и пью свою тоску./И через силу пью свою тоску.
Напившись, на  коней надевши шоры,
Лечу вдогонку молодым летам,
В синеющие дальние просторы,
Где расцветала юность золотая.
- Вернитесь, - умоляю, - хоть бы в  гости!
—Нет, не вернёмся, - крикнули вдали.
Я на калиновом заплакал горько мостике...

И вновь тоскливые увидел стены те.
Клочок небес,  распятый на решётках,
Взгляд неусыпный стражника в волчке...
Нет, нет, на вороных мне не играть уж:
Я в каменном, я в каменном мешке.

І знов обвугленими сірниками
На сірих мурах сірі дні значу,
І без кінця топчу тюремний камінь,
І туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
І доганяю молоді літа,
Лечу в далекі голубі простори,
Де розцвітала юність золота.
— Вернітеся,— благаю,— хоч у гості!
— Не вернемось,—гукнули вдалині.
Я на калиновім заплакав мості...

І знов побачив мури ці сумні.
І клаптик неба, розп’ятий на гратах,
І нездрімане око у вовчку...
Ні, ні, на вороних мені не грати:
Я в кам’янім, у кам’янім мішку.