Богдан-Игорь Антонич 1909-1937 Трубы судного дня

Тут стоэтажные дома спят, как усталые зверята,
географы рисуют звёзды мелом на небесной карте,
в фонарном рыжем свете капельки дождя, точно песок крылатый,
и месяц золотым котом разлёгся на моей кровати.

Ржавеют  рыбы мёртвые в бассейнах, уголь, как и розы, чёрный,
купцы и девушки нагие,  узники в тюрьме,  поэты.
Оркестр полисменов дует заунывно в трубы и валторны,
когда мещанский бог считает звёзды,  души и монеты.

Живут под городом киты, дельфины и тритоны,
в подвалах жутких, в чёрной, как смола, воде густой,
химера-папороть, колокола, кометы и грифоны.
О каменная дебрь, скоро ль/когда же новый тебя  сметёт потоп?

1 мая 1936

Сурми останнього дня

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

1 травня 1936