Змова вiд незагоених ран

«ЗМОВА ВІД НЕЗАГОЄНИХ РАН»         

             «Замовляння від руди, та на ясні зорі,
             Світлі думки, та добрі до людей часи…
             Щоб були всі рани душі й тіла загоєні,
             Та серце жадало спокою і краси…»
.
Ніч вже погасила смуток бурхливих думок,
На небі мерегтить літній трикутник зірок.
На вершині Арарат гори, на Адамовій голові,
Сидять сім дівок, сім сестер, пісні співають,
Журбу та смуток думок вони замовляють,
І кожна приспівує, виспівує та рядки добавляє,
І ти посміхнись їм привітно і ті пісні заспівай…
Вони шиють-вишивають яскраві рушнички,
Шовком рани зашивають, срібні їх голочки,
Та з тонкого шовку їх міцні рятівні ниточки.
— Була ніч темна, та на ранок спочити пішла,
— Була рана незагоєна, та на очах заросла…
— Ти руда вгамовуйся, ти рана затягуйся!
— Ти руда вгамовуйся, ти рана затягуйся!
— Сонечко встає, дощичок бринить про своє…
— Ти руда вгамуйся, ти рана врятуйся!
— Течі руда по тілу, як в річці хмарина тане,
Підняв до неба голову, чисто, і а ні чого вже немає!
                ~ ( + ) ~
У краю нескінчених зоряних шляхів
На семи вітрах та біля прохолоди ріки,
Ти з душі своєї сум відпусти-пусти,
Чорна ворона хлібом пригости,
А що не з’їсть, то голубам знеси...
І ходи на берег, де хвилі котять пісок
І сліди всі зись... і ти дивись-дивись,
Не лінись, чотирьом вітрам поклонись.
Місяць чорний за обрій ховається,
Інший світлий на зорі з'являється,
Тоненьким серпом, де блакитна вись,
Сріблястий браток випасе світлі зірки,
Їх отари незчислені на зорі розтануть,
А їхні струни понесуть бурхливі струмки,
В струменях бринить золота зоря,
Біль зникає, як потануть останні зірки
Мірним дощем тремтить сідловина ріки,
Краплями окропив прибережний пісок,
Заплескає в долоні хвиль старенька ріка,
І музикою по трубах заграє водостік,
Темні хмари, як смуток, з дощем розтануть,
З’являться білі, та на гладі захитаються.
Все на свої місця в ранці повертається.
Гони журбу, як місяць гонить в небо зірки,
Гони смуток, як на зорі ті отари розтануть...
Радій життю, як дівчини, що вишивають рушники,
Та пісні на кращі часи, на всі голоси співають.
Ходи легким в ранці дощем, а потім ще, і ще...
По калюжам слідом, глибоко повітря потягни,
І насолоду подарує аромат квітучих ланів,
А потім просто йди погуляй, поброди в полях...
Глибоко дихай, та дивись, як зітхає парою
Біля ріки, запашна, нагріта сонцем земля...
                ~ ( + ) ~
Ніч вже погасила смуток бурхливих думок,
На небі мерегтить літній трикутник зірок.
На вершині Арарат гори, на Адамовій голові,
Сидять сім дівок, сім сестер, пісні співають,
Журбу та смуток думок вони замовляють,
І кожна приспівує, виспівує та рядки добавляє,
І ти посміхнись їм привітно і ті пісні заспівай…
Вони шиють-вишивають яскраві рушнички,
Шовком рани зашивають, срібні їх голочки,
Та з тонкого шовку їх міцні рятівні ниточки.
— Була ніч темна, та на ранок спочити пішла,
— Була рана незагоєна, та на очах заросла…
— Ти руда вгамовуйся, ти рана затягуйся!
— Ти руда вгамовуйся, ти рана затягуйся!
— Сонечко встає, дощичок бринить про своє…
— Ти руда вгамуйся, ти рана врятуйся!
— Течі руда по тілу, як в річці хмарина тане,
Підняв до неба голову, чисто, і а ні чого вже немає!

                *&  *&  *&