Богдан-Игорь Антонич 1909-1937 Свечка

В каморке тесной стены, точно руки,
тишь боязливую баюкают в ладони.
Сереют тени пепельно-зелёные,
мигает свечка одинокая со скуки.

Вдали  какие-то шушукаются звуки.
Фитиль же, в восковом седле наездник,
свои причудливые топит бредни,
как стеарин, бескровным пламенем иллюзий.

Потухнет, снова полыхает выше,
хоть всё заснуло, хоть во сне всё дышит,
хоть тело ярко-белым/собственное жжёт нещадно,

хоть пригибает ночь его всё ниже, ниже
и темноту им, как ключом, защёлкнет.
И наше сердце той свече подобно.

Свiчка

В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітня свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов гудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.