Сонет осенний, самый грустный...

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває
Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні
Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.

             Леся Українка

Сегодня осень - святость неземная,
Ушла улыбка дерзкая с лица,
Ей бы немножко к щёчкам багреца,
А то ведь словно девица больная.

Её берёзки - золото из дланей,
Тихонько плачут дождиком шальным,
А вслед тумана утреннего дым,
Его здесь с рощей скорбное свиданье.

Уж попрощался луг бескрайний с летом,
Как и строка весёлая с поэтом -
Довольно скуден нынешний улов.

А дальше ветер снежный, что есть силы,
На кучки листьев - свежие могилы...
Остался звон глухой колоколов.