Тиша

По гуцульським стежкам, у прозорих хмаринах,
хтось блукає, в долонях ховаючи світ
поміж стебел гіркого, мов доля, полину
і білюсеньким терном, що зранку розквіт.

Він шепоче про древні цвяхи і про брата,
що продав, бо пророцтво - незмінне, як смерть…
Про байдужості сумнів, яким прокуратор
розвалив латинянську імперію вщерть…

Про можливість піти і про муку сумління…
Про весну, що втомила теплом листопад…
Про розкидане десь під ногами насіння,
що не сходить… Про вічно заквітчаний сад

неземного кохання у серці любому…
Про питання і відповідь, складені з рим
приречених на вічну дорогу додому
скрізь чужих палестин закривавлений дим…

Понад ним кілька горлиць застиглі в повітрі
із оливкою в дзьобах. Навколо - ліси,
що схиляються листям донизу під вітром,
трансформуючи жах у частину краси.

Все мовчить, дослухаючись мрійно до звуків
цього шепоту… Небо ковта океан,
позбавляючись спраги як дивної муки
за стаканом побачити знову стакан…

І у цьому мовчанні ховаються тихо
безнадія зневіри і жага зійтись
лихом серця із серцем, народженим лихом,
щоб, нарешті, відчути, як буде колись…