Пристосуванець

Так і виходжу на вулицю - мертво п’яним…
В чомусь - з біди, а у чомусь - з думок тверезих
про нерозбавлену війнами кров в стакані
і мінометом поламані вщент берези…

Міг би ще жити, та десь відчуваю серцем
крапку у тексті… Зірвася я! Геть зірвався…
Замість нагоди зійтися із бісом в герці,
я перед ним звинуваченим розпинався…

Тішив надію на те, що в травневих зливах
сонце вразливіше… Бачив веселку в небі,
незрозумілому в прісних буття мотивах,
що для живих ще з’являються лиш у вебі…

Руки зів’явли… Душа подає до суду
Сина, якому давно все на світі ясно…
Боже, я був тут?! Чи тільки у планах буду?..
Ти ж бо то знаєш. Бо Ти це придумав, власне…

Звичка прощати… Здається, корисна штука
там, де, що крок - то звичайний політ в безодню…
Все - ніби добре, та жити - страшенна мука
в цьому, забутому завтра, шматку сьогодні…

Тану, мов крига, закоханим в чари квітня…
Щось би зробив, та, напевно, вже ніц не хочу…
Тільки - як мрія - пірнути у море житнє
і подивитись на день у полоні ночі…

Миті зтираються… Впасти - пусте, та рано…
Мозок ще стільки тримає дурної дези…
Ось і виходжу на вулицю - мертво п’яним…
В чомусь - з біди, а у чомусь - з думок тверезих…