Катерина Калитко Ты мне близок ещё?

               Катерина Калитко
               
                * * *

Чи ти досі мій ближній? Дитя хворобливого дня
Від тваринної плоті ти хрустко відломуєш крила
Гіркнуть вина імен що у горлі іще струменять
Що я знала про світ у якому тебе так любила

Тут монети облич розсипаються ямами площ
Смолоскипи розмов у провулках тріпочучи гаснуть
Тут птахи – дітлахи наших усмішок (світло й тепло)
Цього міста немає кому ж ми належали власне

Тут викришує вітер веселих очей вітражі
Маки ран обриває із поля стражденного тіла
Чи немає рятунку від холоду снів і зчужінь
Чи не можна вернути усіх кого я відпустила

Наші віщі вуста так стражденно сьогодні мовчать
Ти обпечений світлом тримаєш мене за зап’ястя
Так стискав гладіатор гаряче руків’я меча
Так ступають по вітрі коли не бояться упасти

Я читаю тебе як осліплі читають книжки
Або ти мені ближній або існування – полова
Твоє горло раптово як гирло святої ріки
Вибухає піснями і світ починається знову.

                Катерина Калитко
 
                * * *

Ты мне близок еще?  Дней угрюмых, недобрых, дитя,
Продолжаешь от плоти живой мне отламывать крылья.
Горкнут вина имен, что струятся по горлу, хотя
Мир, в котором любила тебя, был неведомой былью.


Лица сыплются как медяки в глубину площадей,
Разговоров сполОхи теряются в призрачной дАли.
Птицам наших усмешек здесь пока что теплей и светлей.
Больше города нет. – Так кому же мы принадлежали?


Здесь царапает ветер ликующих глаз витражи,
Маки ран обрывает с полей изнемогшего тела.
Есть ли где-то спасенье от снов ледяных и чужих?
Можно ли возвратить всех, кого удержать не посмела?


Наши вещие губы так скорбно сегодня молчат.
Светом чуть опаленный, ты держишь меня за запястье…
Так сжимал гладиатор эфес боевого меча,
Так шагают по ветру, уверовав, что не упасть им.


Я читаю тебя, словно книги слепцы.  Мы близки?
Мы чужие?  Тогда – всё, чем нынче жива я – полова.
Стоит только устам твоим – устью священной реки
Хлынуть песнями – сразу же мир просыпается снова.