Владимир Свидзинский 1885-1941 Умрут и небо, и зем

Умрут и небо, и земля,
Замолкнут голоса природы,
Исчезнут реки и  моря,
Плескаться перестанут воды.

Всё, что растёт, сияет, пахнет,
Безмолвным холодом убьёт,
И злоба без людей зачахнет,
И без добычи смерть помрёт.

Но я хочу вообразить
Среди своих последних снов,
Что ты не перестанешь жить,
О буйный ветер мой степной!

Твоё не стихнет трембитанье;
И ты во мраке средь руин,
Как эхо давних состязаний,
Всё будешь повторять один

Слова поэтов прозорливых,
Многострадальцев сих земных,
Моленья песен их тоскливых,
И стоны, и проклятья их.

Умруть і небо, і земля,
Замовкнуть голоси природи,
І, набігаючи здаля,
Не будуть плюскотати води.

Все, що росте, зоріє, пахне,
Безмовний холод пожере,
І злоба без людей зачахне,
І смерть без здобичі помре.

Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий!

Твоє не стихне трембітання;
Ти в мороку, серед руїн,
Луною давнього змагання
Все повторятимеш один

Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих,
І скарги, і прокльони їх.