Николай Костомаров 1817-1885 Соловейко

Зелёный сад, зелёный сад,
Зелёная могила!
В листву одела сад весна,
Могила распустилась!

Как дивно слушать, коль в ночи
Соловушка залётный
В цветках зальётся, засвистит
Так ласково, приветно!

А тут пустились в хоровод
Не различить, чей голос.
Кто впереди из них идёт?
Кто посчитает звёзды?

Тот на раките, те в кустах,
Те в вербах, те в калине…
И в одиночестве один
Поёт себе на ели.

Щебечет он: не то певец
Любезными стихами
Любовь и радость разделяет
С  радушными сердцами.

Затьохал/защёлкал он - не то беду
Оплакивает чью-то;
И будто дождик на цветы,
На сердце жалость льётся.

Вот застонал, и вот замолк...
Терликнул - вновь залился…
Не то певец, в последний раз
Спев, с миром распростился!

И в небо мыслию влетел,
Меж звёзд он распевает,
И пенье странное покой
Уже не нарушает.

Щебечет пташка, и никто
Её не замечает!
Поёт певец - никто ему
Цветочка не бросает!

Одно лишь сердце изо всех
Плач  птичий распознало;
Одно сердечко песня та,
Что пел он, сокрушала.

И целый день грустна, тиха
Забытая могила,
А утром смятая трава,
Где девица сидела.

Зелений сад, зелений сад,
Зеленая могила!
Зелений сад вдяга весна,
Могила забриніла!

Як гарно слухать, коли вніч
Маленький соловейко
В квітках затлямка, засвистить
Так приязно, любенько!

А тут вони ведуть танок!
Хто гласи їх розлічить?
Хто передом із їх іде?
Хто зорі перелічить?

Той на тополі, ті в кущах,
Ті в вербах, ті в калині…
Один біля могили сам
Співає на ялині.

Щебече він: не то співець
Віршами люб’язними
Кохання й радість розділя
З серцями приязними.

Затьохка він – не то біди
Оплакує людськії;
Жаль ллється в серце, як в квітки
Крапельки дощовії.

От застогнав, і от замовк…
Терликнув – вп’ять залився…
Не то співець в останній раз
Із миром розпростився!

І в небо думкою влетів,
Між зорями співає,
А странний спів його людей
Уже не порушає.

Співає пташка, і ніхто
Не взяв її в примітку!
Співа співець – ніхто йому
З душі не кине квітку!

Одно серденько між всіма
Глас птащин розпізнало;
Одно серденько пісня та
Співцева розрушала.

І цілий день смутна, тиха
Самотняя могила,
А вранці зомнята трава,
Де дівчина сиділа.

Николай Николаевич Ге.
«Портрет историка Костомарова».
1878.