Николай Костомаров 1817-1885. Тоска

Лес ты мой, лес мой, лес ты мой зелёный!
Ветер мой, ветер, ветер студёный!
В густом лесу том листья желтеют;
Ветер ветвей не колышет, не веет.

То, что когда-то весной красовалось,
То, чем когда-то я так любовалась,
Озябло, ослабло, затихло и скникло.
Сердце любить в этом мире отвыкло!

Там, где в кустах ворковала голубка,
Там шутковала весной моя думка.
Стихла, умолкла тоска голубячья -
Вон покатилась та думка девичья!

И месяц полный, и ясна водица...
И ненаглядная гарна девица!
Сникло все осенью, что было летом,
Сердце не хочет любить белый свет.

Туга

Гаю мій, гаю, гаю зелененький!
Вітре мій, вітре, вітре швиденький!
В густому гаю листя жовтіє;
Вітер гілок не колише й не віє.

Те, що колись по весні красувалось,
Те, що колись мені так сподобалось,
Змерзло, захляло, затихло і зникло.
Серце кохатись сим світом одвикло!

Там, де в кущі воркотала голубка,
Там жартувала колись моя думка.
Стихла, замовкла туга голуб'яча —
Геть прокотилась та думка хлоп'яча!

І місяць повний, і ясна водиця…
І ти, вродлива, кохана дівиця!
Зникло те восени, що було літом,
Серце не хоче кохатись сим світом.


Николай Николаевич Ге.
«Портрет историка Костомарова».
1878.