Костляво гремят трамваи,
Будто падают с высоты,
Огней - словно листьев в гае,
Свещниками горят мосты.
Я волнуюсь, никак не привыкну
К этой нежности вешней тьмы.
По садам золотеют окна,
Как под папоротником светляки.
И я сам хожу, точно лесом,
Нигде не жданный, ничей.
В глубоком окне, за завесой,
Тень виноградных очей.
Встречу ль тебя, не знаю.
И не ведаю даже, кто ты.
Как Иван-царевич, взыскую/ ищу я
Неразлюбленной красоты.
Кощаво гримлять трамваї,
Ніби падають з висоти,
Огнів — як листя у гаї,
Свічниками горять мости.
Я хвилююсь, ніяк не звикну
До ніжної темряви, до весни.
По садах золотіють вікна,
Як під папороттю світуни [1].
І я сам ходжу, мов у лісі,
Ніде не жданий, нічий.
У глибокім вікні, при завісі,
Тінь виноградних очей.
Чи зустріну тебе, не знаю.
І не відаю навіть, хто ти.
Як Іван-царевич, шукаю
Нерозлюбленої красоти.
[1] – Світуни — світлячки.
Владимир Свидзинский 1885-1941 Костляво гремят тра
© Copyright: Алёна Агатова, 2023
Свидетельство о публикации №123051100236
Свидетельство о публикации №123051100236
Рецензии