Нiмецька поезiя

Пауль Целан

<Корона>
 
Осінь їсть листя з моєї руки: ми - друзі.
Дістаємо час з горіха, вчимо його бігати,
і час поспішає до своєї шкарлупи.
У дзеркалі - неділя,
люди бачать сни,
рот говорить правду.
Опускаю очі на принади кохання,
дивимось одне на одного,
шепочемо свою темряву,
кохаємо, як маки і пам'ять,
спимо, як вино в мушлі,
як море в кривавих променях місяця.
Обійнявшись, стоїмо біля вікна, і люди дивляться з вулиці на нас:
час настав - вони мають дізнатися!
Час настав, щоб камінь звик до цвітіння,
щоб неспокій серце творив.
Час настав, щоб був час.
Час настав.

***

<Згадка про Францію>

Згадай зі мною: небо Парижу,
величезний осінній крокус...
Ми пішли купувати серця в кіоску дівчини-квітникарки:
вони були блакитні і розкривалися у воді.
У нашій кімнаті пішов дощ,
прийшов сусід, месьє ле Сонж, худий чоловічок.
Ми грали в карти, я програв зіницю ока,
ти позичила мені волосся, я програв і його, він розбив нас.
Він пішов, за ним пішов дощ у двері.
Ми були мертві і могли дихати.

***

<Дванадцять років> 


Лінія, що залишилася, 
що
перетворилась на правду: . . . твій
будинок в Парижі - перетворився
на ще один витвір рук твоїх.

Тричі диханням наповнений,
тричі наповнений сяйвом.
...................

Він онімів і оглух
у тебе перед очима.
Бачу отруйну квітку
в будь-яких словах і формах.

Йди. Приходь,
Кохання закреслює своє ім'я,
приписує себе тобі.


***

<Тріумф Ахілла>

В історії про Патрокла
ніхто не вижив, навіть Ахілл,
хоча він був майже богом.
Патрокл був схожий на нього, вони були вдягнуті
в однакові обладунки.
У таких дружбах завжди
один служить іншому, один - менший за іншого:
ієрархія
завжди очевидна, хоча легендам
не можна вірити --
їх створюють ті, хто вижив,
ті, кого покинули.
Що - грецькі кораблі в полум'ї
порівняно з цією втратою?
У своєму наметі Ахілл
весь у скорботі,
й боги побачили,
що він - вже мертвий, він - жертва
частини свого єства, яка кохала,
яка була смертною.

***

Інгеборг Бахман

<Ще одна втрата>

Звикли до цього: пори року, книжки, музичний твір.
Ключі, чашки, корзинка для хлібу, простирадло і ліжко.
Скриня з посагом слів та жестів, яку повернули і користуються знову.
Порядок у домі підтримували. Сказали - зробили. І завжди на місці була голова.
Я закохалась у зиму, у віденський септет, у літо.
У мапи сільські, у гірське гніздо, у пляж та ліжко.
Підтримувала культ календаря, проголошувала обіцянки, від яких не відмовлюсь,
вклонялась чомусь, але не обожнювала нічого
(вклонялась згорнутій газеті, холодному попелу, шматку паперу, на якому щось написано),
безстрашна у вірі, оскільки наше ліжко було храмом.
Мої вікна виходили на озеро, тому я так багато малювала.
Зі свого балкону я вітала всіх людей, своїх сусідів.
У світлі від полум'я димоходу, в безпеці, моє волосся ставало найнасиченішого відтінку.
Дзвінок у двері сполохував мою радість.
Ти втратив не що інше,
як світ.