Тарас Федюк род. 1954 Завтра выпадет дорога..

Завтра выпадет дорога.
Плед из кемела потёртый
ты откинешь. Наши ноги
расплетутся, как коса.
Мы не знаем, что теряем.
Губы чёрные, как чаем
или чернью, или стаи
птиц в осенних небесах

почернели. Наше лето
пронеслось по белу свету,
моя девочка, лолита, –
ночь не наша, день не наш.
Вызовем такси, чтоб помнить .
Осеню крестом наш домик.
Плюшевый гривастый львёнок –
вот и весь он, твой багаж.

Может, на прощанье праздник
слов и сигаретных пачек,
пальцев пальцами измятых,
переливы двух имён.
Ты - летишь. Тебе - лететь и
тебя не остановить ни
борисполям, ни букетам,
ни дождям над штатом Мэн,
вряд ли ни за что такое -
иль какие-то оболы,
или негр как соколик,
не забудешь меня ты…
Ровно десять тысяч метров.
Ладанка из серебра на свитере.
И любви до самой смерти –
ты сказала - не пройти.

Завтра випаде дорога.
Ковдру з кемела старого
ти відкинеш. Наші ноги
розплетуться, як коса.
Ми не знаєм, що втрачаєм.
Губи чорні, наче чаєм
або черню, або зграї
птиць в осінніх небесах

почорнили. Наше літо
поблукало білим світом,
моя дівчинко, лоліто, –
ніч не наша, день не наш.
Викличем таксі на згадку.
Хай святиться наша хатка.
Іграшкове левенятко –
твій практично весь багаж.

Може, ще – коротке свято
слів і цигаркових яток,
пальців пальцями зім’ятих,
переливи двох імен.
Ти – летиш. Тобі – летіти.
І тебе вже не спинити
ні борисполям, ні квітам,
ні дощам у штаті Мен,
ні надії, що – ніколи
ні за які там оболи,
ні за негри, як соколи,
не забудеш ти мене…
Одинадцять тисяч метрів.
Срібна ладанка на светрі.
І любов, яка до смерті –
ти казала – не мине.