Портреты родных стоят на столе
Вони усі такі дорогі мені.
Та тільки дуже моя душа болить
І я ніколи не забуду про них.
Та як же можна забути про рідних.
Ось батьків портрет в будьонівці стоїть.
Матусі також біля нього.
Їй було дуже боляче , що не дочекалась його.
Він залишив п’ятьох дітей на неї.
І було усюди пусто мов у пустелі.
Хати немає, нема і двора
Тільки і радості , що була дітвора.
Отак ми і росли без батьківської ласки.
Одне одному розповідали казки.
Матусю як могли так і жаліли,
Щоб вижити якось у ліс ходили.
Збирали у лісі ягоди і гриби,
Травою різною ми харчувались.
Бо їсти так хотілось і не думали тоді,
Що отруїтись такою їжею могли.
Можливо через це і вижили усі,
Щоб ми були немов мурашки.
Де ліс , де поле, де далекі луги.
З них ми брали все, що тільки могли.
І от ми знову у становищі такому.
Ми думали , що розпрощаємось із ним.
Дай Боже, щоб усе це скоріше закінчилось,
А те, що ми пережили , в дітей не повторилось.
Бо дуже боляче коли іде на брата брат,
Не знаючи за які такі провини.
Помилуй Боже ти нас усіх
І не допусти , щоб знову хтось загинув.
30.04.2023
,
Свидетельство о публикации №123043003985