В разлуке

В розлуці є зими химерний смак,
Мов танучі сніжинки на долоні.
А може, чорний і поважний грак
Над сніжною ріллею у поклоні.
А може, він танцює менует,
І розчиняє навстіж білу браму.
А може, там за нею твій портрет
Майнув у стулках ліпленої рами.
А може, сон. А може, щось було?
А може, будуть ще колись ці очі?
І я пішла в метіль через село,
І ніч пішла – повільно, неохоче.
А ти – назустріч ночі і мені – 
Промчав селом на сивому коні,
І сивий сам, і розминувся з нами,
І зачинилась раптом біла брама.
І ми стояли по її боки,
І ти не міг торкнутися руки,
Що вже примерзла до скляної рами.
А може, щось казала я, та слів
Моїх ти розібрати не зумів,
І миготіла снігом ніч між нами...

Лютий 1995

Первая публикация стихотворения 23.04.2023

Стихотворный отзыв Евгении Рупп:

***
Ночь разрывала узы навсегда,
Мы не успели ею насладиться,
Как долгая разлука на года
Спешила между нами поселиться.

С уст соскользнул последний поцелуй,
Копыта топчут снег нетерпеливо.
В пути огонь сердечный не задуй,
Ведь конь твой скачет быстро и ретиво.

Пусть не остынет нежное тепло,
В котором я тебя всю ночь купала;
Пусть всё пройдёт, но сохрани его,
Чтоб я с тобой хоть капелькой осталась.

Той капелькой таинственных чудес,
Что нас с тобой навек соединили
И вознесли до розовых небес,
Вздымая к ним невидимые крылья.

Не уезжай, останься, не спеши,
Позволь испить ещё хоть каплю счастья!
Давай побудем в искренней тиши,
Где тёплый свет и нет тоски ненастья.

Но нет, холодным стал твой острый взор,
Отрезал как ножом мои признанья
И прытко поскакал во весь опор,
Отдав на волю ветра покаянье.

Евгения Рупп   23.04.2023 19:37