Л. Костенко Цветные мыши

 
Кольорові миші

Давно, іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом,—
кажу, давно, кажу, у Вишогроді
підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, моше, десять рочків.
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осінне сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:
— Паноне судді! Я її привів.
Вона робила ... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.

Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.

Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.

Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав,, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та,— каже,— ні. Але вони яскраві.—
Два рази хукнув писар на печать...
Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

Цветные мыши

Столетья три назад, а может, ране
(Молва насчет конкретных дат скупа),
Когда носили шпаги горожане
И развлекалась казнями толпа,

Костры слагали ведьминой породе,
Еще наук не постигали суть,
Давно, короче – в Вышгороде, вроде,
Над некой Анной состоялся суд –

Дитем не старше десяти годочков.
Ее сосед рассерженный привел
И, как улику, несколько листочков
Сухих, багряных положил на стол.

Последние, оброненные кленом,
Они шуршали тихо на сукне.
Меж веток осень яблоком моченым –
Неярким солнцем – виделась в окне.

Сосед вскричал в тиши судебной залы:
«Девчонка эта – ведьма, ей-же-ей –
Легко сухие листья превращала
В цветных, никем не виданных мышей!

Листочек подберет она к листочку,
Два раза дунет – мышь и побежит.
А я боюсь за сына и за дочку –
Гора игрушек попусту лежит.

Разумны и здоровы были дети –
Колдунья Анна с толку сбила их!
Ночами детям снятся мыши эти,
Житья нам нету от мышей цветных.

Тогда судья в судейской черной мантии
Заметил: «Жизнь – изделье без гарантии.
Колдуний мы караем по закону.
Перекреститесь, пане, на икону.

Скажите, вылетала ли в трубу
Она ночами? Звезды воровала?
Погрызли мыши сухари, крупу
Иль половицы?»
«Что вы? Не бывало

В моем дому досель подобных бед.
Порядок, слава богу, идеальный.
Цветные мыши причиняют вред
Скорей, что называется, моральный.»

Судья спросил: «Они на вас рычат?»
«Да нет, но слишком ярки – вот в чем дело.»
Дохнул два раза писарь на печать.
Девчушка тихо на скамье сидела.

Все было серым: день и небосвод,
Судья, сосед, печать на приговоре…
…Мяукнув, прыгнул разноцветный кот –
И приговор погиб в чернильном море