І знов поезія зривається угору -
Вона не може навесні отак - мовчать:
"Дніпро розлився, наче синє море!
Йдемо, кохана, вЕсну зустрічать!
Йдемо вперед - від дому і додому,
В усі світи, що Всесвіт нам дає!
Кажу: "Люблю!" - тобі і більш нікому -
Ти - тихе сонце вранішнє моє!"
Строка стрибає - коник на папері,
Листки із зошиту під вітром шелестять.
Вуста червоні, наче вишня-"cherry"
І мені знову - років з двадцять п'ять.
Кружляє світ рожевий з абрикосу,
Травичка, як смарагди землю в'є.
Ні, я не бачу посивілі пишні коси!
В очах лиш ти, ти - серденько моє...
И снова поэзия рвется вперед..
© Copyright: Георгий Олегович Хват, 2023
Свидетельство о публикации №123041805756
Свидетельство о публикации №123041805756
Рецензии