Здавалось, що вона - вiдлуння свого коханого
Свого коханого... Коханий
Так жити звик – як бездоганний
Звук, а відлунням – дзвін красуні...
Відлуння не подібне тіні:
Тінь – завжди, а відлуння – зникне.
Та він й вона так жити звикли –
З весняних звуків до осінніх...
А потім, як її не стало
І дзвін відлуння зник востаннє,
Він зник і сам, бо у коханні
Він сам відлунням був нездалим...
Свидетельство о публикации №123041506096