Юрий Андрухович род. 1960 Август. Днестр

...мы наконец пришли. Внизу река
текла, извечна и неудержима,
а мы, как на краю материка,
где притчей лопуховой и люпина
побеждены обломки городищ,
немели, и плотней сомкнулась тишь,
объявши нас, внезапна и тесна,
с приметами осы и цвиркуна.

Но лишь на миг. Ведь речь-то о реке.
О волглых берегов колючем лоне,
вода была там сладкой и солёной,
когда мы пили с камня и песка.
Короны бодяка, огонь крапивы,
день полыхал над полнолуньем вод
и нам светил, и было то как ливень -
то пекло, что спадало, точно мёд.

И мы вошли, впустила нас река,
и сделались течением, где тайны
глубин и дна, грубее, чем века,
где откровеньем чистым, моментальным
звучащий логос и безгрешный рот
земли, ее открытые воронки, шрамы
(нора? провал? плюющий смертью дот?), -
всё было перед нами и за нами.

Ребячьи песни, крылья матерей,
и дума зычная, щедра и достоверна,
над прахом чужеземных упырей -
полотнища, плащи, знамёна.
И плыли мы, тонки, легки, как тень,
до боли наслаждения в суставах,
в неумолчную повесть поколений,
непреходящую, как в венах ток кровавый...

Рукою, что учила и вела
на жизни круг, в живые бездны речи,
стремительность теченья своего
река нам, братья, воздала навечно...

Серпень. Дністер

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш замкнулась тиша
над нами, несподівана й тісна,
з ознаками оси і цвіркуна.

Та лиш на мить, бо мова про ріку.
Про вогких берегів колюче лоно,
де так було нам солодко й солоно
спивати воду з каменя й піску.
Корони будяків, цупка жалива
і розпал дня над повнею води
світився нам, і то було як злива —
ця спека, що спадала, мов меди.

Ми увійшли за згодою ріки
і стали плином, де зелені тайни
глибин і дна, шорсткого, як віки,
як одкровення, чисте і негайне,
почутий логос, непогрішний рот
землі, що не загоїть вирви й шрами
(нора? печера? смертодишний дот?),—
усе було за нами й перед нами.

Дитячі співи, крила матерів,
гортанна дума, щедра й достеменна,
й над порохном чужинних упирів —
полотна, сорочки, плащі, знамена.
І ми пливли, тонкі й легкі, мов тінь,
до болю найсолодшого в суглобах,
у цю незмовкну сповідь поколінь,
непроминальну, наче кровообіг…

Немов рука, що вчила і вела
на круг життя, в живі безодні мови,
гінку напругу рідного русла
ріка навік воздала нам, братове…