Василь Герасимюк. род. 1956 Вырвалась из ночи коля

Вырвалась из ночи коляда!
Вылетела из лесу немого!
Снег летит, на головы садясь,
неузримые, ведь нету никого.

Никого нигде. Лишь лес и снег.
Пахнет хвоя, до тех пор пока не втянет
в круг теней, злорадных и больных,
литургии дух старообрядный.

А тебе вдруг захотелось коляды!
А тебе общенья захотелось!
Век прошёл, как замело следы,
на санях судьба стремглав умчалась.

Эта жизнь проходит иль дрожит
луч звезды в еловых тяжких лапах?
Словно бант серебряный за ветвь
Зацепился на скаку горячем.

И осталось только:  вспомнить всё,
крепко-крепко душу привязавши
к той звезде, что коляду спасёт,
брошенную в чащу, как под стражу.

По-сиротски

пахнет хвойный лес,

грузнет в свете месяца  дорога.
Снег трещит, сгорая, точно  хмыз,
и не больно, когда шепчешь: Ольга.


Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.

Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки втягне
в коло тіней, мстивих і сумних,
літургійне тло старообрядне.

А тобі забаглось коляди!
А тобі забаглось товариства!
Вік минув, як замело сліди
і втекла на санях доля бистра.

Це життя минає чи тремтить
промінь зірки в смеречини в жмені?
Наче бинда сріберна за віть
зачепилась на скаку шаленім.

Це тобі й зосталося: про все
нагадати, душу прив'язати
до зорі, що коляду спасе,
кинуту у хащі, як за грати.

По-сирітськи

пахне хвойний ліс,

тахне в сяйві місячнім дорога.
Сніг тріщить, згоряючи, як хмиз,
не пече, коли шепочеш: Ольга.