Леонид Киселёв 1946-1968 Похороны Офелии

Улица длинная, как жизнь моя.
Рыданья оркестра и скрип сапог.
Впереди кладбище кресты заламывает,
По обе стороны заборы, дрот.

Зима, и улица снегом засыпана,
Проулки чёрные среди снегов.
И тени синие дерев бессильных,
И  струи  синие из труб домов.

Завернуть бы в переулок
И к Марии в хату.
Может, там найти приют
Или смерти ждать.

Завернуть бы в переулок
Да в хату к Варваре.
Ведь одно мне есть спасенье —
В землю, ей на пару.

Да не свернуть уже, всё заметелило,
И снег скрипит, сурмы ревут.
И эта улица, как подтверждение,
Что будет прям последний путь.

И вот уж аистом, и вот уж лилией,
В сорочке белой - да в белый путь…
Жестки ладони твои, Офелия,
Прижму к губам - не оторвут.

Похорон Офелії

Вулиця довга, немов життя моє.
Ридання оркестру і рип чобіт.
Попереду цвинтар хрести заламує,
Обабіч городи, паркани, дріт.

Зима, і вулиця снігом всипана,
Провулки чорні на тлі снігів.
І сині тіні дерев знесилених,
І сині струмені з димарів.

Завернути б у провулок
До Марії в хату.
Може, там знайти притулок
Альбо смерть вблагати.

Завернути б у провулок
В хату до Варвари.
Бо єдиний порятунок —
В землю, їй до пари.

Та вже не збочити, все заметено,
І сніг рипить, і сурми ревуть.
І довга вулиця, як доведення,
Що є прямою остання путь.

І вже лелекою, вже лілеєю,
В сорочці білій — у білу путь…
Шорсткі долоні твої, Офеліє,
Притну до рота — не одірвуть.

1968