У кожного з нас e таке - не розкажеш нiкому

У кожного з нас є таке – не розкажеш нікому,
Ні куму, ні свату, ні ближній, ні дальній рідні.
Та раптом так схочеться викласти болі чужому,
Що просто послухає – без зауважень «так-ні».

Без жодної чарки, без диму недопалків жодних,
Без спроби тебе перервати своїми «А я...», –
Людина чужа буде слухати слухом голодним,
І щирість не стане чужою для неї твоя.

І потім – найкраще – людині потиснути руку,
Коли тебе слухав, і все зрозумів, чоловік,
А пані якщо, то, без зайвого слова і звуку, –
Торкнутись губами руки... І розстатись навік...

Мені не зустрілись такі... Хоч потреба бувала –
У серці пекло невимовне, пекло у душі...
Беззвучно душа стільки тих таємниць приховала,
Що вижилось ледве, та душу рятують вірші...

Рятують вірші... Ті, що вийшли. І ті, що не вийшли
З душі: ще шепочуть, той шепіт – він крикові брат...
Тому не питайте ніколи: «Для кого ти пишеш?».
Для Бога... І вірш сповідальний – не вернеш назад...