Милують очі небеса, хмарки біленькі,
І оксамитова трава, й стежки вузенькі…
Проходять дні, минає час, а світ не в'яне.
І все це буде після нас, хоч нас не стане.
Це ж ні для кого не секрет: життя – не вічне:
Підхопить душу пірует, як щось космічне.
Порветься назавжди союз землі і неба.
І опаде беззвучно блюз, як дивне мрево…
А тут все буде, як було: поля, озера,
І гай, і чисте джерело, і осінь щедра…
Хтось буде плакати вночі, а хтось сміятись,
Хтось буде мріяти в душі, хтось – сподіватись…
То закружляє білий сніг, то дощ, то вітер,
То літо прийде на поріг, розквітнуть квіти…
Чому ж не хочеться в той склеп піти назавжди,
Туди, де Вічність піднесе свої лампади?..
Чому такий у серці сум, чому так важко
Сприйняти все без зайвих дум, як неба ласку?..
Чому так важко
© Copyright: Галина Чехута, 2023
Свидетельство о публикации №123032308823
Свидетельство о публикации №123032308823
Рецензии