Владимир Свидзинский 1885-1941 Во тьме, как море,

Во тьме, как море, сад шумел.
И бились огненные крылья,
Потоки вод лились, бурлили,
И гром раскатисто гремел.

Но все внезапно прекратилось.
И в вышине меж облаками
Явились ясные прогалы,
И тополя осеребрились:

Тогда окно раскрыл я в сад
И долго в солнечном покое
Вдыхал я сладкий аромат
И свежесть чистую ночную.

А рядом на твоём окне
Узорчато сплетались тени,
И было так отрадно мне,
Что ты так близко в то мгновенье.

Я вспоминал слова твои,
Твой взгляд и нежный, и глубокий...
Твой образ был в душе моей,
Тебя любил я одиноко.

И все казалось тогда мне,
Что неразлучны мы с тобою,
Что дух твой веет надо мною,
Тебя покинувши во сне.

У тьмі, як море, сад шумів.
Десь билися огненні крила,
Вода лилась і плюскотіла,
І грім розкотисто гримів.

Але затихло все поволі.
Між хмарами в височині
З'явились галяви ясні,
І осрібнилися тополі:

Тоді вікно розкрив я в сад
І довго в світлім супокої
Вдихав солодкий аромат
І чисту свіжість ночі тої.

Край мене на твоїм вікні
Прозірчасто сплелися тіні,
І радісно було мені,
Що ти так близько в сій годині.

Я згадував слова твої,
Твій зір, отінений глибоко…
Твій образ був в душі моїй,
Тебе любив я одиноко.

І видавалося мені,
Що я не розлучавсь з тобою,
Що дух твій віє наді мною,
Тебе покинувши вві сні.