Не гуде

Знаєш, мені не віриться, що нарешті це буде край.
Заспокійливе не подіяло, і я знову хлебтаю чай.
І я знову, як кіт на постелі, так і сяк, але все не спиться.
Знаєш, ніяк не віриться, що історія не здійсниться.
Знаєш, остання судома перед тим, як тебе знерухомить.
Стільки часу пішло на спомин, а в душі підгорає втома.
І я знову отут, і березень, мій «улюблений» кашель, сніг,
А по серцю морозом стелиться слово змовчане, та не збіг.
Знаю, тобі не віриться: я змінилася так, що Божечку….
Ти і справді настільки вірив, що залишився ясним сонечком?
Стільки болю, образ і холоду, наче Арктику обійшла…
І я знову, як кіт на постелі,  так і сяк, але сну нема.
Знаю, тобі не хочеться: я ж зручною настільки була!
Наче лялька, прийшов, побовтався, і пішов, і усе забулось...
Ти і справді так свято думаєш, що настільки уже незрівнянний?
Я не хочу, і я не мучуся, просто інколи, знаєш, пам’ять.
Знаєш, таки не віриться, що нарешті останній край.
Заспокійливе не подіяло, я допила гарячий чай.
Я заснула, котом на постелі: сни чудові – весна іде.
Стільки часу і різних спогадів, але медом вже не гуде.

16.03.2023

© Inna Омут, 2023