Иван Франко - Самбатион. Перевод на немецкий

Meint ihr, dass sie feiern schon koennen,
Die Juden in finsterer Zeit
Aus der Ukraine ausrotten?
Mal sehen, ob kommt es so weit!

Ich aber kann sicher behaupten,
Wie es in den Schriften auch steht:
Mit Siegen vorzeitig sie prahlen,
Denn David der Koenig noch lebt!

Hoert ihr, manche tausend Juden
Begeben sich auf den Weg.
Und alle sie geh'n auf die Suche
Nach einem verlorenen Steg,

Wo ueber dem Meer auf dem Felsen,
Lebt David den Feinden zum Trutz.
Erfaehrt er von unseren Noeten,
Und nimmt seinen Stamm er in Schutz!

Schon einmal verliess er sein Hochschloss
Und sich uns zur Hilfe begab.
Wenn Juden ihn jetzt auch erbitten,
Dann steigt er auch diesmal herab.

Doch schwer ist der Weg und gefaehrlich.
Am aeussersten Rande der Welt
Ein furchtbares Meer liegt, Sambation,
Es braust und tobet und waellt.

Nur einmal die Flut ueberschritten
Die Frommen, das war lange her,
Als Juden in Elend gerieten
Und kamen zum brausenden Meer.

Kennt ihr jene Wundergeschichte?
Ein gottloser Koenig entschied
Einmal all die Juden zu metzeln,
Die lebten in seinem Gebiet.

Da kamen zu ihm die Rabbiner
Und redeten ernstlich zu Wehr:
"Lass, Koenig, uns lieber in Ruhe,
Wir haben noch David als Herr."

Der brach in Gelaechter nur aus:
"Erzaehlt das dem Dummen zum Spott!
Es sind tausend Jahre verflossen,
Seitdem euer Koenig ist tot.

Doch will ich euch nehmen beim Worte:
Habt ihr vierzig Tage zur Frist,
Dann gebe ich ein grosses Festmahl,
Wo David willkommen auch ist.

Wenn aber kommt er nicht rechtzeitig,
So ruecke ich euch auf den Leib –
Ich lasse euch alle abschlachten,
Bis kein Jud im Lande mehr bleibt."

Und weiter erzaehlt die Geschichte,
Wie Juden, vom Totschlag bedroht,
Sambation endlich erreichten
Mit aeussersten Muehe und Not.

Das Meer aber tobet und braust,
Und Dampf sich zum Himmel erhebt,
Und hinter dem Meer steht ein Hochschloss,
Unsterblicher Koenig dort lebt.

Und fielen die Juden zu Boden,
Und beteten eifrig, mit Glut,
Und stoehnten und weinten drei Tage,
Bis Traenen geworden zur Flut.

Zum Meer jene Traenen gegossen,
Und wurden sie ploetzlich zu Eis,
Und brausende Wellen die Scholle
Samt Juden getragen jenseits...

Neun Tage und dreissig verflossen,
Die Botschaft doch spurlos verschwand.
Den Juden erlosch schon die Hoffnung,
Nur stumme Unruhe entbrannt.

Es sammeln sich Fuersten und Edle
Beim Koenig zum festlichen Schmaus,
Sie zechen und tanzen und singen
Und spassen im praechtigen Haus.

Von weitem in duesteren Kerkern
Den Juden ist bange und angst,
Die Henker schon gehen auf und ab dort
Und schleifen sich Messer und Axt.

In vollem Gang droehnt schon das Festmahl,
Wie laut, wie prunkvoll und licht!
Doch weinen und schluchzen die Juden:
"Ach, David der Koenig kommt nicht!"

Halbtrunken die froehlichen Gaeste geworden,
Die Sonne geht unter im flammenden Brand;
Die Henker, die ruecken heran an die Juden,
Sie nehmen schon Messer und Aexte zur Hand.

Das Festmahl geendet, der trunkene Koenig
Die Juden zu morden begehrt, –
Doch hoert man den Donner von weitem erschallen...
"Ach, David der Koenig, er faehrt!"

In schwarzer geschlossener Kutsche,
Zwoelf Rappen gepaart im Gespann,
Allein, ohne Kutscher und Diener
Der ewige Koenig der Juden rollt an.

Die Kutsche haelt an und sich oeffnet,
Es zeigt sich ein wackliger Greis
Er tritt mit dem zitternden Fusse
Zu Boden, sein Kopf ist schneeweiss.

Mit seinem erzitternden Fusse
Den Boden nur leicht er beruehrt,
Doch siehe, weicht der Grund von der Stelle,
Wie Lehm in dem Wasser verruehrt!

Der Boden versinkt immer tiefer,
Es schaukeln Hof und Palast,
Das Koenigreich ganz in den Wogen
Geht unter wie faule Last.

Der Koenig und Gaeste erschraken:
"Ach David, kehr heim, bitte, und
Stell nicht zweiten Fuss noch zu Boden,
Sonst gehen wir alle zugrund!"

Der Greis mit dem Laecheln erwidert:
"Auf deine Einladung ich kam,
Wenn ich unerwuenscht bin, so kehre zurueck ich,
In Ruhe nur lass meinen Stamm!

Du siehst doch, dein Hof und dein Land ganz
Ertraegt nicht einmal mein Gewicht;
So wisse: umsonst ganze Macht ist,
Die Juden eroberst du nicht.

Du hast mich vom Fest abgewiesen,
Die Zeit aber kommt, wenn einmal
Mein Stamm unter euch auch den Platz nimmt
Am praechtigen fuerstlichen Mahl."

So steht ja in unseren Schriften,
Und diese Geschichte ist wahr:
Unsterblich ist David der Koenig,
Er sieht unser Leid immerdar.

Kein Dorf, keine Stadt wurden gluecklich,
Wo Qualen der Jude erlitt, –
Und weh jenem Lande, wenn David der Koenig
Es mit beiden Fuessen betritt!

1883

Перевод с украинского на немецкий сделан в 2007 году и опубликован в книге
"Ivan Franko. Zum Licht sich gesehnt", Konstanz, Gartung-Gorre Verlag 2008.

Оригинал:

Самбатіон
Іван Франко

Гадаєте, вже й побідили

Отті, що в безумнім гніві

Мордують жидів на Вкраїні?

Побачим, як будем живі!

А я наперед вам те кажу,

Як в наших це письмах стоїть:

Завчасно з побіди хваляться,

Жиє бо ще цар наш Давид!

Ви чули, жидів много тисяч

Іде на всі кінці землі.

Вони йдуть шукати Давида

Край моря в дворі на скалі.

Там з Божої волі живе він,

Щоб плем’я своє боронить:

Він вчує про нинішні кривди

І страшно ті кривди пімстить.

Вже раз з свого замку край моря

Сходив він жидів рятувать;

Коли ще й тепер його впросять,

Він певно явиться опять.

Та трудно це, дуже це трудно.

У краю далекому десь

Є море страшенне, кипуче,

Самбатіон море те звесь.

Лиш раз один досі те море

В далекій, незнаній землі,

Шукаючи в поміч Давида,

Побожні жиди перейшли.

Ви знаєте дивну ту повість?

Раз цар був безбожний, хотів

У свойому царстві живучих

Усіх повбивати жидів.

І вислали своїх равінів

Жиди до царя і рекли:

«Не тикай нас, царю. Жиє ще

І наш цар Давид на землі».

А цар розсміявся безбожний:

«Ідіть це дурному скажіть.

Умер і зотлів цар Давид ваш,

Якраз тому тисяча літ.

А впрочім, беру вас за слово:

Ідіть і нехай ся явить

До мене на учту велику

За сорок день цар ваш Давид.

А як не явиться до мене

Давид на означений день,

То всіх вас, жидів, в моїм царстві

Без милості виріжу впень».

І далі говорить та повість,

Як з трудом великим зайшли

Жиди над кипучеє море

В далекій, незнаній землі.

А море реве і клекоче

І парою в небо бухтить,

За морем тим в замку високім

Невмерший живе цар Давид.

І впали жиди ті на землю,

Молились три ночі й три дні,

Стогнали і плакали тяжко,

Аж поки слізьми підплили.

А сльози їх в море влилися

І в кригу стяглись ледову,

А хвилі кипучі на кризі

На той бік несуть жидову…

Минуло днів тридцять і дев’ять,

Послів як нема, так нема,

Жидам вже погасла надія,

Лишилась тривога німа.

На славную учту зібрались

З цілого півсвіта царі,

І шумно, і говірно, й гучно

У царськім високім дворі.

А оддалік в тюрмах і мурах

Пильнують жидів сторожі,

Кати походжають гуртами

І гострять мечі та ножі.

Ось учта в дворі почалася,

Як гучно музика гримить…

А плачуть жиди і ридають:

«Не їде наш цар, наш Давид».

Півучти скінчилось, півп’яні напились

Вельможнії гості в дворі;

Кати походжають, в руках їх іграють

Блискучі ножі й топори.

Вже учта скінчилась, цар п’яний

Жидів мордувати велить, —

Втім чути: гримить, наближаєсь…

«Ах, їде наш цар, наш Давид».

У чорній, замкнутій кареті,

І коней вороних шість пар,

Без слуг, без погоничів їде

Жидів невмираючий цар.

Стає, відчиняєсь карета,

Дід з неї, зігнутий навпів,

І сивий, як голуб, тремтячов

Ногою ступає долів.

Ступає тремтячов ногою,

От-от дотикає землі,

Та диво, земля подається,

Немов полотно на воді.

Все нижче, все глибше… Вже двір весь,

І місто, і царство ціле

Хитаєсь, хвилює, і звільна

Все нижче, все глибше тоне.

Злякались царі і благають

Давида: «Вертайсь, не ступай

Ще другов ногою на землю,

Бо згинемо ми і весь край».

Дідусь усміхнувся і каже:

«На учту просив ти мене,

Не хочеш — вертаю, та слухай же, царю,

Не тикай ти плем’я моє.

Ти ж бачиш, весь двір і весь край твій

Не в силі мене удержать;

Тож знай, уся власть твоя — ніщо,

Щоб плем’я моє звоювать.

А що не приняв ти до учти

Мене, то прийде такий час,

Коли моє плем’я засяде

До царської учти між вас».

Оттак наші книги говорять,

І правду говорять святу:

Живе цар Давид наш і бачить

Усі наші кривди й біду.

Нещасне село те і місто,

Де в муках, в пониженню жид, —

І горе землі тій, як стане на неї

Обома ногами Давид.

1883