Юрий Андрухович Дождались...

            Юрій Андрухович
               
                ***

Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки ще палахкоче світоч дерева ошую.
Доростаємо. І листя щораз більшає в господі.
І коли ступаю листям, відчуваю, що існую.
От і знов — поважчав досвід, ніби камені насподі,
та поки ще добре чую голос брата одесную.
І снується павутина, мов первинний і невинний
біль невпійманого слова, що прониже до кісток.
І за першим поворотом хтось, уже мені невидний,
підбере летюче слово, що тремтить, немов листок…

             Юрий Андрухович

                ***

Дождались: заполыхала, под осенним небом рана.
Не живу, а торжествую в этой грусти золоченной.
Ограничен и оборван весь пейзаж оконной рамой,
и пока горит ошую* свет раскидистого клена.

Доросли.  Всё больше листьев во дворе.  По ним ступаю. 
И, поэтому, наверно, ежечасно существую. 
Снова тяжелеет опыт, словно каменные сваи,
но пока еще я слышу голос брата одесную*.

Паутина вьется, корчась, как от боли – той, невинной,
мной непойманного слова, боли – насквозь.  А потом,
за ближайшим поворотом кто-нибудь, уже невидим,
с легкостью поймает слово, падающее листом. 

*Ошую, одесную – староцерковные слова, означающие «справа» и «слева».

Перевод с украинского Ильи Липеса