Libertango мого кохання. II

Історія двох чудових людей, яка мене надихнула.

Libertango мого кохання.
ІІ.

Епіграф
https://youtu.be/765Nu77OxSA

"Pazzo di lei"
Biagio Antonacci.

"Найкращі подарунки ми отримуємо від Бога. Але чомусь саме їх ми й не помічаємо... Можливо тому, що ми чекаємо, вічно чекаємо на щось…"

- Ти поставила мені запитання, на які я повинен тобі відповісти.

Але це буде дуже просто, а саме: отримати відповідь від когось, хто має свій досвід пережитого.
Тоді ти або погоджуєшся з тим, що почуєш, або засумніваєшся в почутому, або не погодишся зовсім.

Я пропоную тобі пережити досвід безумовного Кохання на прикладі двох людей, що дійшли до цього високого рівня відчуття, оберігаючи їх від втручання сторонніх сил, що можуть стояти на заваді  народження великого Кохання. 

Ти проживеш разом з ними кожну мить, відчуєш все те, що відчувають вони. Ти будеш намагатися допомогти так, як можеш і як тобі дозволено.
Але...
Нагадую і прошу тебе завжди утримувати у своїй пам'яті те, що воля кожного з них має бути непорушною ні в якому разі. А ще не судити, якщо їхній вибір буде тобі не до вподоби.  Добре?
- Як завжди - так.
- Молодець. Ну, що? Вперед? З Богом? - і Він таємниче  посміхнувся.


https://youtu.be/MRxI71AG-Qk
Questo piccolo grande amore (1972)
Claudio Baglioni

Шли роки. Я досяг майже всього чого прагнув у своєму житті. Майже...
І саме зараз, коли можна було вже ні про що не турбуватися і насолоджуватися здобутим, я замислився про своє життя. І зрозумів, що всі мої здобутки не дали мені а ні вільного простору моїй душі, а ні  тепла моєму серцю. Скажу відверто – я задихався одноманіттям та повсякденністю.Задихався самим життям. Тим, яким жив – тихим і цілком благополучним. Серед красот та розкоші архітектурних  старовинних будівель мого чудового міста, наповненого чистим повітрям, відфільтрованим пят'ю морями, що оточували мою країну.

 Робота – будинок – робота – будинок...
  Ритм зовнішніх подій уповільнював свій перебіг. При цьому мій внутрішній - зростав із невблаганною швидкістю.

  Залишаючись із собою наодинці, я відчував лише невдоволення,яке без будь яких перешкод, стрімко наростало в ритмі маршу.

Саме ця пісна одноманітність життєвих буднів не давала мені спокою. Зовні впевнений у собі, можна сказати, цілком успішний чоловік, маючи неабиякі професійні здібності та доволі суттєве матеріальне благополуччя- я задихався.Свіже повітря різноманіття залишило мене на самоті з однією емоцією смути.

  У цьому напруженому внутрішньому ритмі ясно відчувалося очікування змін.
Тільки яких..?
Я замислювався, намагався аналізувати, вибудовував логічний ланцюжок можливих майбутніх якіхось змін... і не знаходив відповіді.

 З мого досвіду мені було зрозуміло, що у своєму прагненні пошуку вирішення питань через  нові рішення, у сферах, на яких ти не розумієшся, є безрезультатними.
   Я  не розумів, чого хочу та чого прагну. Перешкодою служило ще те, що мій розумовий процес знаходився у такому сплячому, аморфному стані байдужості, що я не міг дати відповідної оцінки відчуттям та подіям, щоб знайти відповідь на питання:"Чи хочу я так прожити все своє життя? Що далі?"
 То була моя особиста психологічна інерція.

Моїй особистості потрібні були зміни, де крапкою відліку стане саме струс, мозковий штурм, чи щось на кшталт того. Та сам я вже нічого не міг зробити. Інерція стала мені партнеркою у танці життя.

Від цього безсилля та злості на себе самого, мені ставало гірше з кожним днем.

Я шукав точку опори, щоб радіти й дихати на повні груди, насолоджуючись життям, отримуючи від цього задоволення.
Шукав і не знаходив.

  Одноманітні, сірі, спокійні будні, можна навіть сказати – затишні будні, затягували своєю одноманітністю в рутину.
Зникли фарби. Стерлися моїми думками, вчинками, діями. Але, здається, я нічого і не робив, щоб позбутися цього стану. Так... нічого не робив. Нічого. Зовнішній ритм згасав – внутрішній наростав.

Я був вибитий з колії повноцінного життя
та опинився в замкнутому колі подій, що послідовно та впевненно повторювались кожного прожитого дня.

Я потрапив у дисонанс. У дисонанс із самим Всесвітом. Це я зрозумів абсолютно. У чому - в чому, а в цьому я добре розбирався.

  Не знайшовши відповідь, я якось припинив думати про це,  продовжуючи жити далі, задихаючись та блукаючи в тумані рутинних життєвих буднів.

В них  не було жодної іскорки, яка б як маяк, могла вивести мене на шлях, сповнений яскравих фарб і свіжого повітря, щоб насолодитися всією красою та різноманітністю відчуттів. Поки ще живий.

https://youtu.be/Ts6WyZUL-To?si=Ll3RGUcuvBRAAMkv
Quanto Tempo E Ancora