Sonnet 7

Sonnet 7
William Shakespeare, 1598.

На сході,  благодатне Світло встало,
Піднявши голову палаючу у гору.
Священній його величі пристало
Віддати шану діям світотвору.

Піднявшись на крутий зеніт небесний,
Де велич та краса існують разом,
Світило шлях проходить свій почесний
Що для живих стає дороговказом.

Коли на стомленій Світила колісниці,
Шлях неминуче приведе додолу,
Досягне знов воно тої зірниці,
Бо має надпотужню справжню силу.

Так само ти, йдучи життєвим шляхом,
В собі потужну також маєш силу,
Продовжуючи
безкінечність руху,
Віддавши нескінченну міцність сину.

Переклад

Lo! in the orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty;

And having climb'd the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage;

But when from highmost pitch, with weary car,
Like feeble age, he reeleth from the day,
The eyes, 'fore duteous, now converted are
From his low tract and look another way:

So thou, thyself out-going in thy noon,
Unlook'd on diest, unless thou get a son.