Комунальник

    Коли почалася війна, він не став нікуди тікати. Просто відчував, що все буде добре, що російські війська не зможуть оточити, а тим паче захопити місто. В перший день він не збирав панічно тривожну валізу, не вистоював довжелезні черги в аптеках, сподіваючись купити бинти та перекис, не штовхався на вокзалі перед евакуаційними поїздами. Він, як зазвичай до цього, поїхав на роботу. Ввечері поїхав додому. Вуличного освітлення вже не було, але крамниці ще працювали. Він зайшов до супермаркету, купив макарони, пачку чаю та кілька банок тушонки. А наступного ранку так само поїхав на роботу. Коли громадський транспорт перестав курсувати, він почав ходити на роботу пішки. Майже півтори години в один бік. Це його не засмучувало, він любив гуляти на свіжому повітрі.
    Він дивився Арестовича, Данілова та Зеленського. З часом перестав. Інколи попадались російські Youtube-канали, на них все виглядало не так райдужно для України. Одного разу йому наснилось, що він опинився у Маріуполі, прямісінько у підвалі «Азовсталі». Він прокинувся, та з полегшенням усвідомив, що знаходиться у своєму ліжку, у неокупованому місті.
    Він працює сантехніком у водоканалі – підприємство критичної інфраструктури – тож не боїться пересуватись містом. Якось його зупинив військовий патруль, він показав паспорт та «бронь» від підприємства. Його одразу відпустили.
    Кожен місяць він донатить на ЗСУ та інші благодійні фонди. Скільки може. Але завжди, з кожної зарплатні. Він хоче думати, що це хоч якось може змінити хід цієї війни, що його гроші дійсно комусь допоможуть. Він боїться думати про шахраїв та грабіжників.
    У соціальних мережах він часто передивляється фото дівчат, що виїхали з країни: Польща, Чехія, Франція, Німеччина – майже вся Європа з її величною старовинною архітектурою. Він нікого не засуджує і нікому не заздрить. Іноді попадаються фото знайомих, що пішли добровольцями. Він роздивляється ці фото – молоді, красиві хлопці у формі усміхаються на тлі грізної військової техніки.
    Вони завжди усміхаються, ніби це не фронт, а якась база відпочинку. Час від часу хтось з них просить фінансової допомоги для придбання квадрокоптерів чи тепловізорів, чи ще чогось. Він охоче донатить, не задумуючись про гроші. Через якийсь час він дізнається що хтось загинув, хтось у полоні, хтось продовжує воювати.
    Кожного дня він ходить на роботу, кожного місяця донатить на армію, і все одно відчуває якусь незрозумілу провину. Провину перед тими хто воює, і особливо перед тими, хто помер.