Sonnet 1

William Shakespeare
Sonnet 1

Чекаємо врожаю ми від кращої лози,
Щоб ця краса жила та не зав'яла.
І відцвітають пелюстки  раз у рази,
А молода троянда пам'ять зберігала.

А ти, закоханий в свою красу,
Їй кращі віддаючи соки,
Обілля в злидні перетворюєш в часу -
Свій найлютіший ворог,
Що бездушний та жорстокий.

Прикраса сьогодення,
То недовгої весни глашатай,
Майбутнє ще в зачатку поховав,
У поєднанні скнаристі з розтратой.
Шкодуя світ, землі не віддавай
Прийдешнього теперішний врожай.

Переклад

William Shakespeare
Sonnet 1

From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:

But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light'st flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.

Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content
And, tender churl, makest waste in niggarding.

Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.