Утраченное

   В. Саенко
Вже втрачено цей простір назавжди,
де клекотали радісно  лелеки,
пишались на тинах квітчасті глеки,
стежки дитинства бігли до води.
Відлуння болю стиснуло до сліз,
душа і не надіялась ніколи,
що скресла пам'ять втрачене знеболить,
сльозою тихо скотиться униз.
Улігся пил залишений життям,
й здавалося ,що в небесах навмисне
тяжкий овид над горизонтом висне
і бавиться бентежним почуттям.
Стривожив серце дух дозрілих трав.
У позачассі віяло минущим...
Вузькі зіниці промінь сонця сплющив,
дитинства спомин в світлі догорав...
***
Утрачено то время навсегда,
Где радостно кричали журавли,
И на заборах красовались красивые горшки,
Тропинки детства бежали, где вода.
И эхо боли стиснуло до слёз,
Душа же не надеялась никогда,
Что память, что воскресла, обезболит,
Слезою тихой скатится с зениц.
Пыль улеглась, оставленная жизнью,
Казалось мне, что в небесах нарочно
Тяжёлый овод над землёю виснет
Играется тревожным чувством.
Встревожил сердце дух дозрелых трав.
А в будущем навеяло прошедшим...
Узкие зеницы лучик солнца сжав,
Память детства в свете догорал...