Я бачу майбутнє. Мене там майже немає
як тіла, що просить склянку хоча би води,
щоб якось дійти до прозорого небокраю,
де щастя не знає гіркого смаку біди.
Там мої онуки радіють буттю у вирі
чудесних подій, від яких шаленіє світ.
І людство буремне нарешті живе у мирі
із власним сумлінням. Мине небагато літ,
й ніхто не згадає дефектів мого обличчя.
Та й правда - навіщо? Терени часу зітруть
мою писанину, бо пам’ять - то просто звичай
старими стежками нову прокладати путь.
Птахи заспівають пісень, щоб ковтнути вітру,
а хтось унизу заримує своє життя
до того, як піп одягне золотаву митру
і скаже, що Б-зя чекає на каяття.
Я бачу майбутнє. Там зустріч не зна розлуки,
бо наша реальність - то просто відлуння снів.
І я проросту в нім карпатським, мовчазним буком,
щоб хтось мене зрізав й оселю свою зігрів…
Я бачу
© Copyright: Александр Ноцкий, 2023
Свидетельство о публикации №123021402612
Свидетельство о публикации №123021402612
Рецензии