Игорь Рымарук. На той земле...

На той земле
осенней музыки троистой,
где Бог ночует в каждом атеисте,
где весть любая апокалиптична,
пусть и незла,
где ветхий миф
помолодел от суетной мороки,
где молчаливые сороки и пророки,
где каждый смотрит на четыре бока,
как Световид.

Где три свечи
в оконце маленьком никак не догорят,
где сторож с узником одна семья
и знай пануют каждый у себя,
где все ключи
едину дверь
в небесный сад не в силах отомкнуть,
где грешник отвергает узкий путь
и злую песнь свою не устает тянуть
гиперборей,

на той земле,
где время, как чумак, идет привольно,
где честь в неволе, а не на престоле,
где кузнецы людского счастья голы,
как короли,
где серебрёный крэш
на сребреник не променяет злыдень,
которому что рюмка - то Велик день,
где каждый хутор - сам себе и Вена,
и Лондон тож,

где летом ночь
для поцелуя чересчур короткая,
где в сундуке - и киевлянка, и пилотка,
где верят  в ворожбу и Полуботка,
ну и до кучи ,
в колдовские сны,
где все  холмы - как будто из Святого
Писания - желтеют сладко, строго,
где мать уже не ждет возле порога:
не йдут сыны,

где все слова
диктует оскверненная могила -
и в том их немощь, но и в том их сила,
где снова лютым цветом закипела
разрыв-трава,
в полночной мгле -
там наши души бедные сойдутся,
молитвой, как рыданием, зайдутся
и пропадут в веках... а вновь найдутся
на той земле.

Золото Полуботка — легенда о большом количестве золота, которое наказной гетман Павел Полуботок якобы оставил на хранение в одном из английских банков в 1723 году.


Киевлянка, или петлюровка — мягкая фуражка английского образца, введённая в украинской армии гетманом Павлом Скоропадским. Использовалась Армией Украинской Народной Республики; также заменила мазепинку Украинской Галицкой Армии после объединения последней с армией УНР.


На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті - як останні вісті,
якщо й незлі,
де ветхий міт
живіший од насущної мороки
де мовчазні сороки і пророки
де кожен зирить на чотири боки
як Світовид.

Де три свічі
не догорають у малім віконці,
де поріднились бранці й охоронці,
та знай панують у своїй сторонці,
де всі ключі
одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути,
й висвистує свої злодійські нути
гіперборей,

на тій землі,
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
мов королі,
де срібну креш
на срібняки не проміняє злидень,
якому що не чарка - то й Великдень,
де кожен хутір - сам собі і Відень,
і Лондон теж,

де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині - і мазепинка й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
і певна річ,
у віщі сни,
де пагорби - немовби із Святого
Письма - жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
не йдуть сини,

де всі слова
диктує нам осквернена могила -
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
розрив-трава
в нічній імлі -
там наші душі стомлені зійдуться
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях... а знайдуться
на тій землі.