Тихенько

Тихенько… Цей всесвіт, прозорий бідося,
летить, мов лелека, що прагне тепла…
Летить… А здавалося досить вже… досить…
Погублене пір’я… немає крила…
душа примітивного спокою просить…
навколо бажань хворобливих імла
і хтось поза межами світла голосить…

Тихенько… За літом веселим зомліла
ляклива зима… Щось торкнулося зір
промінням… Розтанула холоду сила,
пірнувши у чорний безглуздості вир…
У дзеркалі сну, віртуальності милий,
вояка благає загиблих про мир…

Тихенько… Прозорі, мов сльози, калюжі
ховають у собі богів сивину…
Сузір’я вночі розквітають, як ружі
на схилах гірських… Ледь відчувши вину
за першого, очі останній примружив…

Тихенько… Від серця до серця не довго
блукати у смуті… Блаженний в пітьмі
зірвався, а потім нечутно почовгав
до пальців, що легко лежать на сурмі…

Тихенько… Кривавого нині відтінку
немає… Палітра простого життя
не просить про смерті привабливі лінки…

Тихенько… В минуле нема вороття,
хіба що на білому сонця екрані…

Тихенько… Я біль трансформую в кохання…