588. Василь Стус. Любовь как отречение легка...

Любовь как отречение легка,
самоутрата – то соблазн мира.
Чего ж тебя, чужую, горделивую,
люблю я щедрым сердцем батрака.
Припал очами до твоих очей,
устами – уст искал – да всё впустую!
Как больно отвращение твое,
о, как гнетет оно, аж  сердце ноет.
Любил ли я? Должно, любил, ведь знал,
что в целом свете – только Ты и Время.
Крутоберегая шумит  Борзна
и образ твой плывет в ее струенье.
Он горделивый и чужой. Он мой
( а я себя за тем виденьем бачу).
Надежды трачу, ожиданья трачу,
уж горизонт чуть дрогнул голубой –
лечу за ним. Лечу за ним, твои
лицо, глаза, обрывки снов, разлука.
Разлучница река стреляет с лука,
ведь август отрыдали соловьи.

Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав — та задаремно!
О, як твоє обридження пече,
о, як гнітить, аж у зіницях темно.
А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,
що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.
Крутоберега в'юниться Борзна,
і образ твій лежить в її потіччі.
Він гордовитий і чужий. Він мій
(а я себе за тим видінням бачу).
Надії трачу, сподівання трачу,
вже обрій ледь тріпнувся голубий —
лечу за ним. Лечу за ним — твої
видіння, сни невиспані, розлука.
Розлучена ріка стріляє з лука,
бо серпня відридали солов'ї.



.