Памяти Василия Стуса

«Пам'яті Василя Стуса»
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У хуртовині серце України.
А ти шукай червоний кущ калини,
На чорних водах тінь його шукай.

О Боже мій, гірка моя печаль,
І самота моя - така безмежна.
Нема Вітчизни. Око обережно
Обмацує дорогу між проваль.

А лютий ворог батогом жене.
Ото мій шлях - світ за очі невпинно...
Пробач мені, кохана Україно,
І матінко, не проклени мене.

Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки кригою закуті,
А понад ними - чорне вороння.

Довкола мене цвинтар душ
Бездольного, безправного народу.
Бреду в сльозах. Шукаю броду.
Дивлюсь у дзеркало калюж.

Безгоміння, безлюддя довкола,
Тільки сонце, і простір, і сніг;
Й не впаде уже більше ніколи
Блудний син біля маминих ніг.

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа огортає ніч
Цей край суворий і пекельний.

Сто років втрачених надій,
І сподівань, і мук, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотінь.

Я обвинувачую кадебістів
За муки, заподіяні політв'язням;
Як слів не виріжеш із пісні,
Так з нас не вирізали правди.

Цей біль, як алкоголь агоній,
У пеклі Данте дев'ять кіл,
І полотно сибірських колій
На тлі віршованих рядків.

О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І рушниками простелися,
І душу порятуй мені.


Фото:
https://stusfilm.com.ua/novyny/trishky-pro-v-yaznychno-pobutove