Допоки вiршiв не писала сама, вона плакала
Вона плакала над кожним віршем.
А тепер, коли сама вірші пише,
Не плаче над кожним, бо сенсу нема,
Бо почала розуміти, що не все те вірш,
Що написано стовпчиком і ритмічно,
Що ритмічне у стовпчик буває комічним,
А у двадцять з лишнім катренів – тим більш.
І сьогодні не плаче, а добирає вірші
Обережно, немов обирає друзів...
Поетів чимало, та одна калина у лузі,
Як символ поезії української душі...
Свидетельство о публикации №123010602560