Така доля

Ми вбиваємо їх… Без найменших емоцій.
Це звичайна робота простих вояків.
Смерть вар‘ює на кожному нашому кроці,
вже відмовившись зовсім від чорних вінків.

Ми вбиваємо їх… Нас втомила негода
над Вкраїною рідною. Той, хто прийшов
по чуже, буде мати щасливу нагоду
роздивитися власну гарячую кров.

Ми вбиваємо їх… Не з ненависті. З болю
за батьків і дітей, що сивіють на раз,
але все ж обирають майбутньому волю,
щоб ніхто вже не вигадав кривдити нас.

Ми вбиваємо їх… І вбивати ще будем
аж допоки не звільнимо Неньку свою.
Бо не можуть народжені вільними люди
не вбивати рабів у запеклім бою.

Ми вбиваємо їх… Щось зламалося нині
в українських серцях, що качали весну
в цій занадто вузенькій братерства тіснині,
де і вишня отримала смак полину.

Ми вбиваємо їх… Він простить, бо не нами
розпочата була ця дикунська війна.
І не ми тут безжалісно знищуєм храми.
І не наші ракети всі звуть «сатана».

Ми вбиваємо їх… Най свистить завірюха
над полями й лісами Вкраїни, а ми
просто будем вбивати їх силою духа,
що дарує нам світло в лещатах пітьми…