Прорізуючи ніч, проноситься вагон.
І завмирає сніг та люди на пероні.
Але це був лиш сон. І буде лише сон.
Насниться він мені в останньому вагоні.
Січневий довгий сон, про ранішні вогні,
Засніжений вокзал і місто неуявне,
Де пишуться вірші – ті, що на глибині,
І капають слова, мов плаче Ярославна.
Хвилюється душа. Їй страшно і світло.
На простір рветься все непорване і скрите.
Але якщо це сон – хай буде тільки сон,
Що нам з тобою вдвох лишилося прожити...
***
© Copyright: Татьяна Квашенко, 2022
Свидетельство о публикации №122123007734
Свидетельство о публикации №122123007734
Рецензии