Жодного свого рядка
І безліч яскравих ідей...
Та мама тобі все співала -
Світ повен поганих людей.
Як щиро ти вперше кохала!
Та швидко твій вогник зотлів,
Бо мама у гніві кричала:
"Наш світ - це кубло мудаків!".
Ти слухала тихо й покірно,
Близькі ж нам бажають добра?
Собі вже ні в чому не вірна,
Твій обрій - мишача нора.
Ти вчилася не довіряти,
Ненависть ховала у сміх,
Все рідше виходячи з хати
Морозніша стала за сніг.
Хоч б'ється палаюча мрія,
Десь там, у глибинах душі,
Невпевненим світлом жевріє
У строфах безсонних віршів,
Повітря і простору мало
В глибинах холодних грудей.
Та мама з дитинства сказала:
Світ повен поганих людей.
Ведуть скрізь до дива доріжки,
Вони не твої вже, нажаль.
А ти залишайся у ліжку,
Плекай свою сонну печаль,
Закрийся від білого світу,
У страху за власне життя,
Проспи всю весну і все літо,
Назад не знайди вороття.
І начебто все непогано,
Спокійно, без зайвих зусиль.
Але так чомусь невблаганно
Стискає журба звідусіль.
Безпечна і рівна доріжка,
Слухняна і чемна дочка.
Життя - непрочитана книжка,
І жодного свого рядка...
Свидетельство о публикации №122121905938