Монолог у темрявi

Сутінки  сгорклою  сумішью  сковтую в  нічну  гортань.
Напів – здивованим  сяйвом,  червоніє  клюквою  герань.
Продовжую  дегустування,  набрякшим  попілом  думок.
Стверджую  міць  користування;  місяцем – зірок.
Що  тобі   видчути  треба – Особа  моя  мьяка?
Твердого  вчорашнього  неба?  Де  козацька  тече  ріка!
Підземнго  вибуху  лави?  Чи  вітряних  танців  свист?
Чому  ти  мовчішь ,  кохана ?  Приховуючі  свій  хист.
І  знову  темнішає  в  хаті.   І  знову  несе  течія.
Я  досі  не звів   делеми;   хто   це,  в мені  ТИ?  Чі  Я?
А  ранок  інакше  співає.  Скрізь  скло,  скрізь  шовка,  скрізь  муар.
І  пташка  всі   сни  загортае  в  піднесенний  сонця  жар.
Вчорашнє,  десь  там  и  лишилось,  цеглинною  брамой  душі.
Кімната  переродилась – геть   гілки,  сміття,  геть  плющі.
Коли  мені  знову  чекати,  що  темрява  гостей  прийде?
Чі  гримзать  ий,  чі  кохати??   Питання  хмаринкой  пливе.