Зажурена вiдьма

Зажурена відьма не може творити чари.
Коли, як у смертної, груди стискає біль,
Не вийде надвір і не влізе в сусідські чвари.
Без того душа її - льох, де огидна цвіль

І сирість сльозами застигла на мерзлих стінах.
У темряві чорний тарантул вплітає сни
В тенета тонкі смертоносної павутини,
Ховаючи загадки сивої давнини.

Той сутінний льох був ще вчора ошатним будинком,
І сила була в ньому добра, іскриста, стрімка.
Учора чаклунка - тепер звичайнісінька жінка,
Але й для звичайних вона вже давно заслабка.

Зазнала омани і зла - поточилася, впала.
У косах скуйовджених з пилом змішалася кров
Без пам'яті насліпо руку примарну хапала,
В любов і добро так хотіла повірити знов.

Приймала всі добрі слова і присяги радо,
На чистій довірі, без сумніву, як дитя,
Але за рукою цією ховалась зрада,
Що знову змінила сценарій її життя.

Ховалась недовго, просилась душа на волю
Але вже не не вміє радіти так, як колись.
Не щастя вдихнути, а тільки уникнути болю.
Не личать їй сльози, що нишком у полі лились.

Журлива чаклунка уранці ішла по воду
Холодні дощі цілували її лице.
Кричала до неба, благала свою свободу
Назад, до душі, поки ще не злягла мерцем...