Голодомор

   И. Небеленчук
В хаті темно, і тиша болюча, гнітючо і сумно.
Лиш в кутку мерехтить одиноко забута свіча.
Почорніли від горя, ридають і виють безумно.
То батьки поховали підкошене смертю дитя.
Колоски притискав і надії плекав до останку,
Наче скарб, біля серця і віру цілющу в життя.
«Буде жити! Я встиг!». І в повітрі тремтіло ще: «Татку…»
«Чом скажи мені, Боже, невинне вмирає дитя?»
Проминув сивий день, він сичом пролетів лиховісно.
Краяв небо, мов н;впіл, болючий надривний той плач.
Тридцять третій, мов крук, Україну вбивав люто
й грізно.
То заніс, наче меч, свою зброю безжально палач.
Пригадаємо рік… Помолімося з вами про долю,
За померлих усіх. В них життя відібрали кати.
Хай завжди; колоситься хлібами розкішно на полі,
Щоб не плакали більше политі слізьми колоски.
***
В доме темно, и тишина болезненная, угнетающая и грустно.
Лишь в углу мерцает одиноко забытая свеча.
Почернели от горя, рыдают и воют безумно.
Это родители похоронили подкошенное смертью дитя.
Колоски прижимал и надеялся он до последнего
Как сокровище, и веру в спасении жизни.
-"Будет жить! Я успел!" И в воздухе дрожало еще:
-"Папа..."
"Почему, скажи, Боже, невинное умирает дитя?"
Прошёл седой день. Он сычом пролетел зловещим.
Кроил небо пополам, болезненно-надрывный плач.
Тридцать третий, как крюк, Украину убивал зло и грозно.
Это занёс, как меч, своё оружие безжалостно палач.
Вспомним год...Помолимся с вами за судьбу,
За умерших всех. Их жизнь забрали палачи.
Пусть всегда колосятся хлеба в роскошном поле,
Чтоб не плакали больше политые слезами колоски.