Нiжножагучий апостроф

Пильно вдивляюся у ламані наче хмиз, незгинені наче криця рядочки, з’єднані трикраплинами
крові. Відчайдушно самоіроничні, недосяжно майбутні, болісно правдиві, подражливо чуттєві,
втішно обітовані. Крім них у віршебіохімії загублено мявчить сам один «усатый-полосатый».
 
Не маю досвіду. С геніями. Певно, шанобливо?  І на відстані?
 
Та… ні. Ні. Так не хочу. Чи хочу не так?
 
Пристрасно, зухвало торкаюся губами літер – червоних голосних, зелених приголосних.
Божеволію від неперевершеного поєднання смаку та пахощів лісової малини і перечної м’яти.
 
Жадано...  Лячно… бо незворотньо, і тому ще дужче жадано. Легенько перекочую кінчиком
язика чорні перлини  крапок.
 
Літери з губ розлітаються по стрункому довершеному й непідвладному віку та целюліту тілу.
«У» та «О» лоскочуть під колінами, «К», «Л», «М», «Н» милують між лопатками, «Ж»
припадає до ямочки на потилиці, від «Я» та «Ю» напружено зойкують пипочки.
 
Тридцять три пестливі невгамовні пір’їнки...
 
Чорт, забирай, не так стрімко! Де поділися розділові знаки? Ось так …так… утерпливо …
повільно … із неквапливостю вічності…
 
Улюблені “N” та “N” сягають напотайнішого, зіштовхують у пропасні нетрі позасвідомого...
Безжальна пекельна насолода обдаровує і карає, знищує і зкрешає. Займисто яскрить хмиз.
Розгортаючись, спалахують сяйвом крила. Гарячим малиновим – ліве, прохолодним
м’ятним – праве.
 
«А» у енному ступені витинається з душі стогоном оновлення і примирення з собою та світом.
 
Зіпрілі втомлені літери вертаються додому, вмощуються у рядочки, засинають.
 
У серці риболовецьким гачком стирчить ніжножагучий апостроф.