На Вершинi Бiлiй

Ми краще, як коньяк з роками,
набравши міцність із глибин…
Та Сонцем сяємо серцями…
І снігом танемо сивин...

Хай ті роки спливли далеко…
Минули дні тих Сподівань…
Аде забути їх нелегко…
Як поцілунки розставань…

Не позабути ту чарівність,
як покохали вперше ми:
сп'яніння, дотики, невинність
давно гайнувших в Часі днів…

Та серце в небі, як лелека,
торкнувшись спогадів крилом,
летить до обрію далеко,
щоб розчинитись загалом…

Нехай нам дивно, безсумнівно,
що підкотило над-десят…
Що із  дітьми ми зростом рівні…
Що дні, як в осені горять…

Що Час вже капає капеллю
в піски, що сохнуть од жаги…
Що приморозило ретельно
нам Крила Срібної Туги…

Що Час – затяжка перед боєм,
коли ідуть у Небеса…
Лише впаде, сама собою,
по друзям  - болісна сльоза…

Як було сказано Поетом,
що тільки сниться спокій там,
де знов весна імунітетом!
Бери шинель, пішли к батькам!

І прийде день - знаменна дата,
коли піднімемось на пік,
і зрозуміємо, як свято
все, що простим вважати звик…

І зачаруємось на Мить…

У глибині внизу під нами
пливуть і річки, і ліси…
Любов… Кохання… і обмани…
Чудові Миті і Часи…

Де видно в Прірві Синьоокій:
любов батьків, товаришів…
Що Час колись забрав жорстокій…
Але залишив у душі…

Що ще - нам треба осягнути…
А що - наблизити скоріш,
вдихнувши Сутність на всі груди…
І з нею злитися хутчіш...